Алексей С. Железнов (grimnir74) wrote,
Алексей С. Железнов
grimnir74

Селян отправили в Сибирь на каторгу, а их имущество - разворовали



Перевод на украинский внизу поста

В 1944 г. на Западной Украине возобновилась "советизация", сопровождавшаяся массовыми репрессиями против "врагов народа". Людей депортировали в отдаленные районы СССР – это изгнание стало эффективным средством для примирения населения с идеологическими и политическими целями советского тоталитаризма. Лицо “советского строительства” на Западной Украине.

ДЕПОРТАЦИЯ ЧЛЕНОВ СЕМЕЙ УЧАСТНИКОВ ПОДПОЛЬЯ ОУН И ВОИНОВ УПА, 1944-1946 ГГ.

Депортационная политика СССР на западноукраинских землях касалась прежде всего членов ОУН и воинов УПА, их семей, а также лиц, которые поддерживали украинское национально-освободительное движение.

Нарком внутренних дел УССР Василий Рясный обязал областные управления НКВД западных областей до 15 февраля 1945 г. провести учет всех жителей сел в возрасте от 15 лет, ведь именно крестьяне активно помогали подполью.

Основанием для выселения были решения и постановления союзных и республиканских партийных органов и НКВД. В частности, в приказе НКВД СССР от 31 марта 1944 г. нарком внутренних дел СССР Лаврентий Берия предлагал отправлять в ссылку "членов семей оуновцев и повстанцев после утверждения постановления, не дожидаясь получения решения Особого совещания". Переселению подлежали также все несовершеннолетние члены семьи повстанца и его родственники.

В соответствии с приказом НКВД СССР № 601552 от 10 декабря 1940 г., все имущество депортированных конфисковывали. 7 апреля 1944 г. вышла директива НКВД СССР № 130 "О выселении семей оуновцев (19 тыс. лиц) в Красноярский край, Иркутскую, Омскую и Новосибирскую области".

15 апреля 1944 г. в штабе по борьбе с ОУН и УПА города Ровно Василий Рясный подготовил инструкцию-указание о порядке проведения выселения семей активных участников националистического подполья. Ее срочно распространили по всем районным отделам УНКВД-УМГБ западных областей Украины. Поэтому в каждом районе были составлены списки семей участников национально-освободительной борьбы, которые подлежали выселению. Например, во Львовской области во исполнение этой директивы в октябре 1944 г. были готовы списки на выселение 10 517 человек. Уже через год в отдаленных регионах СССР оказалось около 2,23 млн спецпоселенцев, среди которых – 20 800 оуновцев.

27 ноября 1945 г. для защиты от акций ОУН и УПА было принято спецпостановление об "очистке" от населения территории вокруг предприятий и дорог в радиусе 10-15 км.

Секретари обкомов партии составляли и посылали на утверждение секретарю ЦК КП(б)У Никите Хрущеву списки семей "бандитов и бандпособников", которых нужно выселить. В частности, секретарь Львовского обкома КП(б)У Иван Грушецкий в докладной записке Хрущеву предложил "провести выселение из отдельных сел в отдаленные места Советского Союза 4 394 семьи в количестве 15 388 человек".

Людей должны были выселить из 405 населенных пунктов. Примечания к этой докладной записке содержали информацию о близости расположения поселений к госгранице, железнодорожным путям и автомагистралям, линиям правительственной связи, машинно-транспортным станциям, телеграфным и телефонным линиям, заводам, а также об акциях украинского подполья по районам.

Во время выселения населения группы НКВД совершали террор и беззаконие: пытки, побои, убийства, хищения и поджоги имущества и тому подобное.

ОПЕРАЦИЯ "ЗАПАД"

В 1947 г. депортации населения продолжились. В соответствии с Постановлением СМ СССР № 3214 от 10 сентября 1947 г., выселяли прежде всего "семьи участников банд ОУН, пособников участников ОУН и членов их семей, кулаков, националистов и их семьи". Самой масштабной депортацией населения Западной Украины после войны стала операция "Запад" в октябре 1947 г. Людей планировали перевозить с 86 железнодорожных станций западных областей, за исключением Закарпатской. Во Львове, Чорткове, Дрогобыче, Ровно, Коломые и Ковеле были созданы 6 сборных пунктов для приема семей "националистов" и отправки их на спецпоселения.

3 октября 1947 г. генерал-лейтенант Василий Рясный утвердил "План мероприятий МВД СССР по перевозке спецпереселенцев из западных областей УССР". Изначально планировалось депортировать 75 тыс. человек (25 тыс. семей). Впоследствии МГБ СССР увеличило плановую цифру до 100 тыс. человек. Для проведения выселения был создан оперативный штаб, который возглавил комиссар милиции 2-го ранга М. Дятлов. С 15 октября штаб дислоцировался во Львове, куда из восточных областей прибывали оперативные работники. Депортированным разрешали брать с собой самые необходимые предметы, мелкий хозяйственный инвентарь, продукты питания. Для каждого была установлена норма питания с расчетом на сутки: 500 г хлеба, 60 г рыбы, 10 г жиров, 10 г сахара. Выселение осуществляли 13 тыс. 592 работника карательных органов. К акции привлекли комсомольский и партийно-хозяйственный актив.

Вывоз в Сибирь. Листовка УПА, 1947 г.

Вывоз в Сибирь. Листовка УПА, 1947 г. Ніл Хасевич 'Графіка в бункерах УПА'

В списки лиц на выселение, в спешке составленных секретарями сельсоветов, попало много лиц, не являвшихся близкими родственниками повстанцев. По материалам дел, заведенных на повстанцев, "подрывная" деятельность их родственников часто вообще не была установлена. Во избежание нападений со стороны УПА войска МГБ патрулировали дороги, перекрестки и железнодорожные станции. Некоторые семьи, предупрежденные подпольем накануне депортации, укрылись в лесах.

Вывозили людей гужевым и автомобильным транспортом. Депортация продолжалась до 26 октября 1947 г.

Из 7 западных областей Украины в 44-х железнодорожных эшелонах вывезли 77 791 человека (26 332 семьи) – 18 866 мужчин, 35 441 женщину, 22 279 детей. Среди выселенных семей преобладали крестьяне-середняки – основа традиционной хозяйственной структуры западноукраинского села. По состоянию на 1 января 1948 г. их расселили в разных регионах СССР: Омская обл. – 4 370 семей, Казахская ССР – 3 133 семьи, Молотовская обл. – 2 991 семью, Челябинская обл. – 2 788 семей, Иркутская обл. – 1 924 семьи, Красноярский край – 536 семей, Читинская область – 453 семьи.

Листовка УПА "К насильно вывозимым в Сибирь", 1947 г.

Листовка УПА "К насильно вывозимым в Сибирь", 1947 г.Архів СБУ

Депортированные работали в угольной промышленности, на предприятиях, лесозаготовках и в сельском хозяйстве.

ПОСЛЕДНИЕ СТАЛИНСКИЕ ДЕПОРТАЦИИ 1948-1953 ГГ.

В 1948-1953 гг. больше всего пострадали зажиточные крестьяне, которых Советы считали главным препятствием для коллективизации западноукраинского села. Выселяли "кулаков", которые поддерживали ОУН и УПА и не хотели вступать в колхозы.

В течение 1949 г. в отдаленные районы СССР из Львовской и Станиславской обл. депортировано 1 524 семьи "злостных саботажников" колхозного строительства. 27 апреля 1950 года Политбюро ЦК КП(б)У утвердило постановление "О подготовке документов по выселению семей оуновцев и изменении существующего порядка комплектования групп охраны общественного порядка", в соответствии с которым надлежало дополнительно депортировать 182 543 человека – "участников банд националистического подполья", "бандспособников" и членов их семей, а также 12 135 "кулаков".

23 января 1951 г. вышло постановление Совета министров СССР №189-88сс "О выселении кулаков с семьями с территории Волынской, Дрогобычской, Львовской, Ровенской, Станиславской, Тернопольской, Черновицкой и Закарпатской областей Украинской ССР".

По состоянию на 7 августа 1951 г. из Западной Украины планировалось выселить 1 240 "кулацких" хозяйств (4 641 человека). По данным 9-го Управления МГБ СССР, по состоянию на 1 января 1953 г. на учете в спецпоселениях состояли 1 445 "кулаков", депортированных из Западной Украины в 1951 г.

Согласно постановлению Совета министров УССР и ЦК КП(б)У от 4 апреля 1951 г., имущество депортируемых подлежало конфискации, частично им платили гособязательства перед другими субъектами, часть передавали бесплатно коллективным хозяйствам для постоянного пользования. В нач. 1950-х гг. масштабы депортаций значительно уменьшились в связи с ликвидацией вооруженного сопротивления УПА и подполья ОУН, а также кризисом сталинской модели государственного управления.

УСЛОВИЯ ПРЕБЫВАНИЯ НА СПЕЦПОСЕЛЕНИИ

Выселенные семьи жили в лачугах. Людям не хватало одежды и обуви, они были истощены из-за недоедания и тяжелого труда. Это, а также жесткий климат вызвали высокую смертность среди населения.

Правовое положение депортированных определялось постановлением СНК СССР № 35 от 8 января 1945 г. Самыми главными обязанностями были "общественно полезный труд" и пребывание в пределах района расселения под наблюдением комендатуры НКВД. Переезд в другую область или регион СССР был категорически запрещен. Как правило, спецпоселенцев подселяли в дома к местным жителям "за счет уплотнения". Лучшие специалисты среди депортированных в первой половине 1950-х гг. получили лучшие работу и жилье, однако в целом условия их проживания оставались страшными.

Дети и подростки имели право учиться в местных школах и вузах. А по достижении совершеннолетия они получали паспорта с отметкой об ограничении в правах. Взрослые работали в угольной, лесной и бумажной промышленности, на местных предприятиях и в учреждениях министерства промстройматериалов.

В конце 1940-х гг. из-за активного сопротивления "советизации" западных областей УССР условия содержания спецпоселенцев были значительно жестче. Среди депортированных были дети до 5 лет, инвалиды войны, старики, колхозники. Если семьи "оуновцев" в 1944-1946 гг. выселяли на спецпоселение на 5 лет, то в 1947-1949 гг. – на 8-10 лет и пожизненное поселение.

В 1949 г. срок ссылки депортированных в 1944 г. семей заканчивался, однако, "учитывая сложную обстановку в западных областях УССР", их оставили на местах поселения пожизненно. 6 апреля 1950 г. на оуновцев, бывших на поселении в 1944-1949 гг., распространялось действие указа от 26 ноября 1948 г., в соответствии с которым за побег с места обязательного и постоянного поселения депортированному грозило 20 лет каторги.

Ukr-info.in.ua

С начала 1950-х гг. в центральные ведомства поступало много жалоб об ограничении прав людей. Эту проблему начали более тщательно изучать после смерти Сталина. В апреле-мае 1953 г. МВД СССР готовилось к массовому освобождению спецпоселенцев. Однако из-за ареста Берии этого не произошло. Зато постановление Совета Министров СССР от 5 июля 1954 г. "Об отмене некоторых ограничений в правовом положении спецпоселенцев" освобождало из спецпоселения граждан, выселенных за "антиобщественный и паразитический образ жизни" в сельском хозяйстве.

В то же время признавалось преждевременным освобождение из-под надзора органов МВД СССР "оуновцев, бандитов и пособников бандитов" и их семей, которые были высланы из Западной Украины, семей "кулаков", выселенных в течение 1945-1952 гг. Согласно принятому документу, с учета спецпоселений сняли детей в возрасте до 16 лет и старших детей, которые учились. Все депортированные получили право свободно передвигаться в пределах соответствующей области или края (без изменения постоянного места жительства). Если раньше спецпоселенцы должны были отмечаться в спецкомендатурах ежемесячно, то, согласно принятому постановлению, – ежегодно.

13 июня 1954 г. был отменен указ от 26 ноября 1948 г. "Об уголовной ответственности за побег из мест обязательного и постоянного поселения лиц, выселенных в отдаленные районы Советского Союза в период Отечественной войны". Согласно документу наказание за побег предусматривало до 20 лет каторги. Реальное освобождение депортированных "членов семей оуновцев" началось только после выхода постановления Совета министров СССР от 15 мая 1956 г. "Об отмене ограничений по спецпоселению из членов семей украинских и белорусских националистов, освобожденных от ссылки на поселения".

ПОСЛЕДСТВИЯ ДЕПОРТАЦИЙ

По данным МВД Украины, в течение 1944-1952 гг. с Запада Украины депортировали 65 906 семей (203 662 человека), в т. ч. членов семей участников "банднационалистического подполья", "бандпособников" и членов их семей – 182 543 человека, "кулаков" с семьями – 12 135 человек, иеговистов, бывших военнослужащих армии Андерса с их семьями – 8 984 человек. Их местом назначения стали отдаленные регионы Урала и Сибири.

Многие из них домой так и не вернулись.

После смерти Сталина массовые депортации прекратились, однако отмена правовых ограничений для депортированных продолжалось до 1956 г. Послевоенные депортации на западноукраинских землях имели "антинационалистическую" окраску и яркий этнический характер. Принудительные выселения ускорили коллективизацию, подорвали социальную базу украинского движения сопротивления, изменили этническую и социальную структуру региона.


По украински
У 1944 р. на західноукраїнських землях знову розпочалася «радянізація», що супроводжувалась масовими репресіями проти «ворогів народу». Складовою репресій були депортації місцевого населення у віддалені регіони СРСР. Переселенські акції стали ефективним засобом для примирення населення з ідеологічними та політичними цілями радянського тоталітарного режиму.
Депортаційна політика радянської влади на західноукраїнських землях стосувалася, насамперед, членів ОУН та воїнів УПА, їхніх сімей, а також осіб, що підтримували український національно-визвольний рух. Нарком внутрішніх справ УРСР Василь Рясний зобов’язав обласні управління НКВС західних областей до 15 лютого 1945 р. провести облік усіх мешканців сільської місцевості віком від 15 років, оскільки саме селяни надавали значну допомогу підпіллю. Виселення проводились на підставі рішень і постанов союзних та республіканських партійних органів та НКВС. Зокрема, в наказі НКВС СРСР від 31 березня 1944 р. народний комісар внутрішніх справ СРСР Лаврентій Берія про­понував висилати на заслання «членів родин оунівців і повстанців після затвердження постанови, не чекаючи одержання рішення Особливої наради» [1]. Переселенню підлягали також усі неповнолітні члени сім’ї повстанця та його родичі. Відповідно до наказу НКВС СРСР № 601552 від 10 грудня 1940 р. усе майно депортованих конфісковували. 7 квітня 1944 р. вийшла директива НКВС СРСР № 130 про виселення сімей оунівців (19 тис. осіб) до Красноярського краю, в Іркутську, Омську та Новосибірську області.

15 квітня 1944 р. у штабі по боротьбі з ОУН та УПА м. Рівного Василь Рясний підготував інструкцію-вказівку про порядок проведення виселення сімей активних учасників націоналістичного підпілля, що була терміново поширена по всіх районних відділах УНКВС-УМДБ західних областей УРСР. Відтак у кожному районі були складені списки сімей учасників національно-визвольної боротьби, яких потрібно виселити. Лише у Львівській області на виконання цієї директиви у жовтні 1944 р. були підготовлені списки на виселення 10 тис. 517 осіб [2]. Вже через рік у віддалених регіонах СРСР було близько 2 млн 230 тис. 500 спецпоселенців, серед яких – 20 тис. 800 оунівців [3].

27 листопада 1945 р. для захисту від акцій ОУН та УПА було прийнято спеціальну постанову про «очищення» від населення території навколо підприємств та доріг в радіусі 10-15 кілометрів. Секретарі обкомів партії складали та надсилали на затвердження секретарю ЦК КП(б)У Микиті Хрущову списки родин «бандитів і бандпособників», яких потрібно виселити. Зокрема, секретар Львівського обкому КП(б)У Іван Грушецький у доповідній записці М. Хрущову запропонував «провести виселення з окремих сіл у віддалені місця Радянського Союзу 4 394 сім'ї в кількості 15 388 чоловік» [4]. Людей мали виселити з 405 населених пунктів. Примітки до цієї доповідної записки містили інформацію про близькість розташування населених пунктів до державного кордону, залізничних колій та автомагістралей, ліній урядового зв'язку, машинно-транспортних станцій, телеграфних і телефонних ліній, заводів, а також про акції українського підпілля по районах. Під час проведення виселення населення групи НКВС чинили терор і беззаконня: катування, побої, вбивства, розкрадання та підпали майна тощо.

У 1947 р. депортації населення продовжилися. Відповідно до постанови РМ СРСР № 3214 від 10 ве­ресня 1947 р. виселяли насамперед «родини учасників банд ОУН, пособників учасників ОУН та членів їхніх родин, куркулів-націоналістів та їхні родини». Наймасштабнішою депортацією населення західноукраїнських земель у повоєнний час стала операція «Запад», проведена у жовтні 1947 р. Людей планували перевозити із 86 залізничних станцій західних областей України (за винятком Закарпатської). У Львові, Чорткові, Дрогобичі, Рівному, Коломиї та Ковелі було утворе­но 6 збірних пунктів для прийому сімей «націоналістів» та відправлення їх звідти на спецпоселення.

3 жовтня 1947 р. генерал-лейтенант Василь Рясний затвердив «план заходів МВС СРСР по перевезенню спецпереселенців із західних областей УРСР». Спочатку планувалось депортувати 75 тис. осіб (25 тис. сімей). Згодом МДБ СРСР збільшило планову цифру до 100 тис. осіб. Для проведення виселення був утворений оперативний штаб, який очолив комісар міліції 2-го рангу М. Дятлов. З 15 жовтня штаб дислокувався у Львові, куди зі східних областей прибували оперативні працівники. Депортованим дозволяли брати із собою найнеобхідніші предмети, дрібний господарський рема­нент, продукти харчування. Для кожного була встановлена норма харчування з розрахунком на добу: 500 г хліба, 60 г риби, 10 г жирів, 10 г цукру [5]. Виселення здійснювали 13 тис. 592 працівники каральних органів. До акції залучили комсомольський та партійно-господарський актив.

До списків осіб на виселення, поспіхом складених секретарями сільрад, потрапило багато осіб, що не були близькими родичами повстанців. За матеріалами справ, заведених на повстанців, «підривна» діяльність їх родичів часто взагалі не була встановлена. Для уникнення нападів з боку частин УПА війська МДБ патрулювали дороги, перехрестя та залізничні станції. Деякі сім’ї, попереджені підпіллям напередодні депортації, сховались у лісах. До акції з виселення було залучено гужовий транспорт та автотранспорт, засоби зв’язку. Депортація завершилася 26 жовтня 1947 р. Із 7 західних областей України у 44-х залізничних ешелонах було вивезено 77 тис. 791 особу (26 тис. 332 сім'ї), з них 18 тис. 866 чоловіків, 35 тис. 441 жінку, 22 тис. 279 дітей [6]. Серед виселених родин переважали селяни-середняки – основа традиційної господарської структури західноукраїнського села. Станом на 1 січня 1948 р. їх розселили в різних регіонах СРСР: Омська область – 4 тис. 370 сімей, Казахська РСР – 3 тис. 133 сім’ї, Молотовська область – 2 тис. 991 сім’ю, Челябінська область – 2 тис. 788 сімей, Іркутська область – 1 тис. 924 сім’ї, Красноярський край – 536 сімей, Читинська область – 453 сім’ї [7]. Депортовані працювали у вугільній промисловості, на підприємствах, лісозаготівлі та в сільському господарстві.

У 1948–1953 рр. найбільше постраждали заможні селяни, яких радянська влада вважала головною перешкодою у колективізації західноукраїнського села. Виселяли «куркулів», які підтримували ОУН та УПА й не хотіли вступати до колгоспів. Загалом протягом 1949 р. у віддалені райони СРСР із Львівської та Станіславської областей було депортовано 1 тис. 524 сім’ї «злісних саботажників» колгоспного будівництва [8]. 27 квітня 1950 р. Політбюро ЦК КП(б)У затвердило постанову «Про підготовку документів щодо виселення родин оунівців і зміну існуючого порядку комплектування груп охорони громадського порядку», відповідно до якої передбачалося додатково депортувати 182 тис. 543 особи – «учасників банд націоналістичного підпілля», «бандпособників» та членів їхніх родин, а також 12 тис. 135 куркулів [9]. 23 січня 1951 р. з’явилась постанова Ради міністрів СРСР №189-88 сс «Про виселення куркулів із сім’ями з території Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Станіславської, Тернопільської, Чернівецької та Закарпатської областей Української РСР». Станом на 7 серпня 1951 р. із Західної України планувалося виселити 1 тис. 240 «куркульських» господарств (4 тис. 641 осіб) [10]. За даними 9-го управління МДБ СРСР, станом на 1 січня 1953 р. на обліку в спецпоселеннях перебувала 1 тис. 445 «куркулів», депортованих із західноукраїнських земель в 1951 р. [11]. Відповідно до постанови Ради міністрів УРСР і ЦК КП(б)У від 4 квітня 1951 р. майно депортованих підлягало конфіскації, частково ним сплачували державні зобов'язання перед іншими суб’єктами, частину передавали безкоштовно колективним господарствам для постійного користування. На поч. 1950-их рр. масштаби депортацій значно зменшились у зв’язку з ліквідацією збройного спротиву УПА та підпілля ОУН, а також кризою сталінської моделі державного управління.

Виселені сім’ї мешкали у непристосованих для життя приміщеннях. Людям не вистачало одягу та взуття, вони були виснажені через недоїдання та важку працю. Усі ці фактори, а також складні кліматичні умови спричинили високу смертність серед населення.

Правове становище депортованих визначалось постановою РНК СРСР № 35 від 8 січня 1945 р. Найголовнішими обов’язками були «суспільно корисна праця» та перебування в межах району розселення під наглядом комендатури НКВС. Переїзд до іншої області чи регіону СРСР був категорично заборонений. Як правило, спецпоселенців підселяли в будинки до місцевих жителів «за рахунок ущільнення». Найкращі фахівці з числа депортованих в 1-ій пол. 1950-их рр. змогли отримати кращу роботу та житло, однак загалом матеріально-побутові умови депортованих залишались незадовільними.

Діти та підлітки мали право навчатися у місцевих школах та вищих навчальних закладах. Після досягнення повноліття вони отримували паспорти з відміткою про обмеження в правах. Дорослі працювали у вугільній, лісовій та паперовій промисловостях, на місцевих підприємствах та в закладах міністерства промбудматеріалів.

Наприкінці 1940-их рр. у зв’язку із активним спротивом «радянізації» західних областей УРСР режим утримання спецпоселенців став значно жорсткішим. Серед депортованих були діти до 5 років, інваліди війни, люди похи­лого віку, колгоспники. Якщо родини «оунівців» у 1944–1946 рр. виселяли на спецпоселення на 5 років, то в 1947–1949 рр. – на 8-10 ро­ків та довічне поселення. У 1949 р. термін заслання депортованих 1944 р. родин закінчувався, проте, «враховуючи складну обстановку в західних областях УРСР», їх було вирішено залишити на місцях поселення довічно. 6 квітня 1950 р. на оунівців, що були на поселенні про­тягом 1944–1949 рр., поширювалась дія указу від 26 листопада 1948 р., відповідно до якого за втечу з місця обов'язкового та постійного поселення депортованому загрожувало 20 років каторжних робіт.

З поч. 1950-х рр. до центральних відомств надходило багато скарг про обмеження прав людей. Цю проблему почали більш ретельно вивчати після смер­ті Йосипа Сталіна в березні 1953 р. У квітні-травні 1953 р. МВС СРСР здійснило підготовчу роботу для масового звільнення спецпоселенців. Однак через арешт Л. Берії цього не відбулося. Натомість постанова Ради міністрів СРСР від 5 липня 1954 р. «Про скасування деяких обмежень у правовому становищі спецпоселенців» звільняла зі спецпоселення громадян, виселених за «антигромадський і паразитичний спосіб життя» у сільському господарстві. Водночас визнавалося передчас­ним звільнення з-під нагляду органів МВС СРСР «оунівців, бандитів і пособників бандитів» та їхній сімей, які були вислані із Західної України, сімей «куркулів», висе­лених протягом 1945–1952 рр. Відповідно до прийнятого документу з обліку спецпоселень були зняті діти до 16 років і діти старші цього віку, які навчалися. Усі депортовані отримали право вільно пересуватися в межах відповідної області чи краю (без зміни постійного місця проживання). Якщо раніше спецпоселенці повинні були відзначатися у спецкомендатурах щомісячно, то згідно з прийнятою постановою – щорічно.

13 червня 1954 р. був скасований указ від 26 листопада 1948 р. «Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов'язкового і постій­ного поселення осіб, виселених у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни». Відповідно до цього документу за втечу виносили вирок до 20 років каторжних робіт. Реальне звільнення депортованих «членів сімей оунівців» розпочалось тільки після виходу постанови Ради міністрів СРСР від 15 травня 1956 р. «Про скасування обмежень по спецпоселенню з членів сімей українських і білоруських націо­налістів, звільнених від заслання на поселення».

За даними МВС України, протягом 1944–1952 рр. із західних областей України було депортовано 65 тис. 906 сімей (203 тис. 662 особи), в т. ч. членів родин учасників «банднаціоналістичного підпілля», «бандпособників» та членів їхніх родин – 182 тис. 543 особи, «куркулів» з родинами – 12 тис. 135 осіб, єговістів, колишніх військово­службовців армії Андерса з їхніми родинами – 8 тис. 984 осіб. Їхнім місцем призначення стали віддалені регіони Уралу та Сибіру. Багато з них додому так і не повернулося.

Після смерті Й. Сталіна масові депортації припинилися, однак скасування правових обмежень для депортованих тривало до 1956 р. Повоєнні депортації на західноукраїнських землях мали «антинаціоналістичне» забарвлення і яскраво виражений етнічний характер. Примусові виселення населення західноукраїнських земель пришвидшили колективізацію, підірвали соціальну базу українського руху Опору, змінили етнічну та соціальну структуру регіону.

По материалам музея "Территория террора"

Источник: опубликовано в издании 5.ua

Tags: СССР, Украина
Subscribe

Posts from This Journal “Украина” Tag

promo grimnir74 march 1, 2013 07:50 76
Buy for 100 tokens
Разместите рекламу в Промо моего блога - и о вашей записи узнают сотни и тысячи людей, ежедневно просматривающих мои посты. И не забывайте смотреть, кто разместил и что предлагает нашему вниманию Запрещается размешать статьи, имеющие в заголовке и первой строке нецензурную и…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 2 comments