?

Log in

No account? Create an account

Previous Entry | Next Entry

Фото:
Переклад українською мовою нижче


Женщина, которую КГБ так боялось, что в 76 лет отправило этапом к Охотскому морю в ссылку. Женщина, которая сначала защищала своих родных, а затем встала на защиту всех репрессированных. Оксана Мешко — соучредитель Украинской Хельсинской группы, «зубная боль» КГБ и «легенда диссидентского движения».

Оксана Мешко, или как ее еще называли — «козацька матір», родилась 30 января 1905 года в селе Старые Санжары Полтавской области. Ее родители — малоземельные крестьяне — выходцы из козаков, избежавших закрепощения. В многодетной семье царил козацкий дух.

Детство Оксаны Мешко пришлось на годы Первой мировой войны, Украинской революции 1917-1920 годов и установление большевистского режима в Украине. Отец — садовод Яков Мешко в 1920 году вместе с другими заложниками был расстрелян «красными» за невыполнение волостью продналога на Холодной горе в Харькове.

Ранее погиб ее 17-летний брат Евгений, активист «Просвіти», боец повстанческого отряда. Дом конфисковали. Сестра Вера, брат Иван и мать Оксаны разбрелись по миру.

Оксана же была любознательной и упрямой от рождения . Ей удалось в 1927 году поступить на химический факультет Института народного образования в Днепропетровске и даже суметь его закончить, несмотря на несколько исключений за «соцпроисходжение».

Мешко каждый раз добивалась восстановления, не имея ни общежития, ни стипендии, готовилась к экзаменам и сдавала их почти экстерном, но так и не вступила в комсомол.

В 1930 году Оксана вышла замуж за университетского преподавателя Федора Сергиенко, бывшего члена Украинской коммунистической партии. Ее мужа дважды арестовывали: «Второй его арест был столь же неожиданным, как и беспричинным», — писала Оксана.

Почти год она обращалась в различные учреждения. Дошло даже до генерального прокурора УССР, после чего дело вернули на доследование, и через 9 месяцев Федора Сергиенко выпустили из-за решетки. Но после этого мужчина не мог устроиться в Днепропетровске на работу, а потому уехал на Урал. Туда позже с детьми перебирается и Оксана. Во время бомбардировки погибает старший сын супругов — одиннадцатилетний Евгений, и в мае 1944-го семья возвращается в Украину.

Когда семья Мешко-Сергиенко оседает в Киеве, в 1946 году с Волыни туда приезжает сестра Оксаны Вера Худенко. Сын Веры — Василий служил в Советской армии, попал в немецкий плен, бежал и погиб в рядах Украинской повстанческой армии. Соседи донесли на Веру в НКВД, и когда сестру арестовали, Оксана добивается ее освобождения. Это закончилось тем, что обоим сестрам выдвигают обвинения в «намерении совершить покушение на первого секретаря ЦК КП(б)У Никиту Хрущева».

Допрашивали и днем, и ночью. Позже Оксана Мешко напишет в своей книге воспоминаний «Між смертю і життям» об этих допросах тоже.

«Не призналась я и после 21 суток следствия без сна, которое чинилось следующим образом: ночные допросы начинались через 30-40 минут после „отбоя“, кончались в час, иногда раньше, перед „подъемом“ ... Днем следил „волчок“, чтобы бодрствовала и не дремала. Можно было сидеть на кровати, но не лежать. За „клевание носом“ сажали в карцер в холодный подвал и забирали верхнюю теплую одежду. Карцер без кровати и „тюфляка“, паек — 300 граммов хлеба и дважды кипяток. Порой за дремоту сажали в бокс, где быстро исчезал воздух, и я теряла сознание ...», - свидетельствует против советской системы Мешко.

Через 7 месяцев каждую из сестер заочно приговорили к 10 годам исправительно-трудовых лагерей. Мешко работала в «сельхозотряде» на Ухте, била камень под Иркутском, была строителем. Ужасы сталинских концлагерей описала позже в книге «Між смертю і життям».

«Это правдивый взгляд украинки на уродливый мир, созданный чужих духом, насильственной, враждебной человеку идеологией. Жаль, что книга быстро стала библиографической редкостью. Зимой 1978-1979 годов эту книгу читали по Радио Свобода», — писал Василий Овсиенко.

В 1954 году Мешко комиссовали как больную, выпустили в ссылку и через 2 года она смогла получить паспорт и вернуться в Украину — к сыну Олесю, жившему в Киеве в крошечном помещении.

Оксана Мешко разом з членами УГГ (зліва направо): Михайло Горинь та Василь Овсієнко. Приблизно 1990 рік

Оксана Мешко вместе с членами УХГ (слева направо): Михаил Горынь и Василий Овсиенко. Примерно 1990 год

В июле 1956 года полковник юстиции Захарченко, вручая Мешко реабилитационное удостоверение, с ноткой искренности сказал: «Родина просит извенения. Желаю вам счастья и будьте здоровы».

«Счастье» от КГБ состояла в том, что в 1972 году посадили сына Оксаны Мешко — Олеся, и она начала выступать в его защиту.

Когда Николай Руденко поделился с Мешко идеей о создании Украинской Хельсинской группы, она безоговорочно сказала: «Вот я вам буду второй».

За первые два года деятельности УГГ у Мешко было 9 обысков. В доме напротив устроили наблюдательный пункт с аппаратурой ночного видения, а огород у дома «спецы» перекапывали несколько раз, выискивая «крамолу». Чтобы довести 75-летнюю женщину до инфаркта, на нее совершили вооруженное нападение.

«Оставшись на свободе одна после арестов 5 февраля 1977 года председателя УХГ Николая Руденко и члена-основателя Олексы Тихого, а вскоре и всего первоначального состава группы, отважная 72-летняя женщина вынуждена была из-за перманентного характера репрессий, примененных КГБ к членам группы, постоянно воспроизводить УХГ и самоотверженно направлять ее деятельность, чтобы не допустить угасания этого последнего очага сопротивления колониальному режиму, последнего огонька надежды многих сотен украинских политзаключенных, среди которых был и я, ее сын», — напишет о своей матери политзаключенный Олесь Сергиенко.

За бесстрашие, упорство и смелость Мешко стали называть «козацькою матір’ю».

Советскую власть не остановил почтенный возраст Оксаны Мешко, и 1980 году ее арестовывают по принудительно сфальсифицированной экспертизе в психбольницу. Суд состоялся 5-6 января 1981 года, никому из родных о нем не сообщили, и 76-летнюю Оксану Мешко приговорили к 6 месяцам лагеря строгого режима и 5 годам ссылки. «Я еще Брежнева переживу!», — говорила Оксана Мешко своим преследователям. Так и произошло ...

Оксана Мешко разом із сином на засланні. 1981 рік

Оксана Мешко вместе с сыном в ссылке. 1981 год

На место ссылки в поселение Аян Хабаровского края на берегу Охотского моря Оксану Мешко везли этапом через всю «империю зла» 108 суток. В Аяне тогда досиживал последние три месяца ссылки ее сын Александр Сергиенко. Оксана Яковлевна все же перенесла этап, выжила, несмотря на недуги, в занесенной снегом хибарке, и в 1985 году ее привезли в Киев.

КГБ уже не знал, что с делать с Мешко, и было принято решение отпустить диссидентку за границу — на лечение. В феврале 1988 года по приглашению украинской диаспоры Оксана уехала в Австралию на операцию и выступила в парламенте Австралии с информацией о положении в Украине.

Советская власть надеялась, что Мешко не вернется, но Оксана Яковлевна приняла участие в работе Всемирного конгресса свободных украинцев в США — и вернулась.

Вскоре Оксана Мешко вошла в координационный совет, созданной на основе УХГ в 1988 году — Украинского Гельсинского Союза (УГС). В апреле 1990 года Мешко открывала съезд УГС, где союз трансформировался в Украинскую республиканскую партию и провозгласила целью — продвижение к независимости Украины. В июне того же года Оксана Мешко инициировала возобновление деятельности правозащитного движения под названием Украинский комитет «Хельсинки-90», а также осенью участвовала в студенческом голодании.

До провозглашения независимости Украины Оксана Мешко не дожила чуть более полугода. На ее общей с матерью могиле — козацкие кресты.

Євгенія Тюхтенко, опубликовано на сайте Радіо Свобода

Перевод: Аргумент


Перевод на украинский

Жінка, яку КДБ так боялося, що у 76 років відправило етапом до Охотського моря на заслання. Жінка, яка спочатку захищала своїх рідних, а потім стала на захист усіх репресованих. Оксана Мешко – співзасновниця Української Гельсінської групи, «зубний біль» КДБ і «легенда дисидентського руху».

Оксана Мешко, або як її ще називали «козацька матір», народилася 30 січня 1905 року в селі Старі Санжари на Полтавщині. Її батьки – малоземельні селяни – вихідці з козаків, які уникли покріпачення. У багатодітній родині панував козацький дух.
Дитинство Оксани Мешко припало на роки Першої світової війни, Української революції 1917-1920 років і встановлення більшовицького режиму в Україні. Батько – садовод Яков Мешко у 1920 році разом з іншими заручниками був розстріляний «червоними» за невиконання волостю продподатку на Холодній горі в Харкові.

Раніше загинув її 17-літній брат Євген, активіст «Просвіти», боєць повстанського загону. Хату конфіскували. Сестра Віра, брат Іван і мати Оксани розбрелися по світу.

Оксана ж була допитлива й уперта від народження. Їй вдалося у 1927 році вступити на хімічний факультет Інституту народної освіти в Дніпропетровську і навіть зуміти його закінчити, попри декілька виключень за «соцпоходження».

Мешко кожного разу добивалася відновлення, не маючи ні гуртожитку, ні стипендії, готувалася до екзаменів й складала їх майже екстерном, але так і не вступила в комсомол.

Звинуватили у підготовці замаху на Хрущова
У 1930 році Оксана вийшла заміж за інститутського викладача Федора Сергієнка, колишнього члена Української комуністичної партії. Її чоловіка двічі заарештовували: «Другий його арешт був стільки ж несподіваним, як і безпричинним», – писала Оксана.

Майже рік вона зверталася до різних установ. Дійшла навіть до генерального прокурора УРСР, після чого справу повернули на дорозслідування, і через 9 місяців Федора Сергієнка випустили з-за ґрат. Але після цього чоловік не міг влаштуватись у Дніпропетровську на роботу, а тому виїхав на Урал. Туди пізніше з дітьми перебирається й Оксана. Під час бомбардування гине старший син подружжя – одинадцятирічний Євген і в травні 1944-го родина повертається в Україну.

Коли родина Мешко-Сергієнко осідає у Києві, то у 1946 році з Волині туди приїжджає сестра Оксани Віра Худенко. Син Віри – Василь служив у Радянській армії, потрапив у німецький полон, утік і загинув у рядах Української повстанської армії. Сусіди донесли на Віру в НКВС, й коли сестру арештували, Оксана добивається її звільнення. Це закінчилося тим, що обом сестрам висувають звинувачення у «намірі вчинити замах на першого секретаря ЦК КП(б)У Микиту Хрущова».

Допитували і вдень, і вночі. Пізніше Оксана Мешко напише у своїй книзі спогадів «Між смертю і життям» про ці допити теж.

«Не призналась я і після 21 доби слідства без сну, що здійснювалося в такий спосіб: нічні допити починалися через 30-40 хвилин після «отбою», кінчалися за годину, часом менше, перед «підйомом» ... Вдень пильнував «вовчок», щоб бодрствувала і не дрімала. Можна було сидіти на ліжку, але не лежати. За «клювання носом» саджали до карцеру в холодний підвал і забирали верхній теплий одяг. Карцер без ліжка і «тюфляка», пайок – 300 грамів хліба і двічі окріп. Часом за дрімання саджали в бокс, де швидко бракло повітря, і я непритомніла...», – свідчить проти радянської системи Мешко.

У сталінських концтаборах – «між життям і смертю»
Через 7 місяців кожну з сестер заочно засудили до 10 років виправно-трудових таборів. Мешко працювала в «сільгоспзоні» на Ухті, била камінь під Іркутськом, була будівельником. Жахи сталінських концтаборів описала пізніше в книжці «Між смертю і життям».

«Це правдивий погляд українки на потворний світ, витворений чужинецьким духом, насильницькою, ворожою людині ідеологією. Шкода, що книжка швидко стала бібліографічним раритетом. Взимку 1978-1979 років цю книгу читали по Радіо Свобода», – писав Василь Овсієнко.

У 1954 році Мешко комісували як хвору, випустили на заслання і через 2 роки вона змогла отримати паспорт і повернутися в Україну – до сина Олеся, який жив у Києві у крихітному помешканні.
У липні 1956 року полковник юстиції Захарченко, вручаючи Мешко реабілітаційне посвідчення, з ноткою щирості сказав: «Родина просит извинения. Желаю вам счастья и будьте здоровы».

«Щастя» від КДБ полягало у тому, що у 1972 році ув’язнили сина Оксани Мешко – Олеся і вона почала виступати на його захист.

«Оце я вам буду друга» – про заснування УГГ

Коли Микола Руденко поділився з Мешко ідеєю про створення Української Гельсінської групи, вона беззастережно сказала: «Оце я вам буду друга».

За перші два роки діяльності УГГ у Мешко було 9 обшуків. У будинку навпроти влаштували спостережний пункт з апаратурою нічного бачення, а город біля будинку «специ» перекопували декілька разів, вишукуючи «крамолу». Щоб довести 75-річну жінку до інфаркту, на неї вчинили збройний напад.

«Залишившись на свободі одна після арештів 5 лютого 1977 року голови УГГ Миколи Руденка та члена-засновника Олекси Тихого, а невдовзі й усього первинного складу групи, відважна 72-річна жінка змушена була через перманентний характер репресій, застосованих КГБ до членів групи, постійно відтворювати УГГ і самовіддано скеровувати її діяльність, щоб не допустити згасання цього останнього вогнища опору колоніальному режиму, останнього вогника надії багатьох сотень українських політв’язнів, серед яких був і я, її син», – напише про свою матір політв’язень Олесь Сергієнко.

За безстрашність, затятість та сміливість Мешко стали називати «козацькою матір’ю».

Радянську владу не зупинив поважний вік Оксани Мешко і 1980 року її ув’язнюють по примусовій фальсифікованій експертизі у психлікарню. Суд відбувся 5-6 січня 1981 року, нікому з рідних не повідомили, і 76-річну Оксану Мешко приговорили на 6 місяців табору суворого режиму і 5 років заслання. «Я ще Брежнєва переживу!», – казала Оксана Мешко своїм переслідувачам. Так і сталося..
На місце заслання у поселення Аян Хабаровського краю на березі Охотського моря Оксану Мешко везли етапом через усю «імперію зла» 108 діб. В Аяні тоді досиджував останні три місяці заслання її син Олександр Сергієнко. Оксана Яківна ж перенесла етап, вижила, попри недуги, у занесеній снігом халупці і 1985 року її привезли до Києва.

Думали: «баба Оксана не повернеться»

КДБ вже не знав, що з робити з Мешко і булу ухвалено рішення відпустити дисидентку за кордон – на лікування. У лютому 1988 року на запрошення української діаспори Оксана виїхала до Австралії на операцію і виступила в парламенті Австралії з інформацією про становище в Україні.

Радянська влада сподівалася, що Мешко не повернеться, але Оксана Яківна взяла участь у роботі Світового конгресу вільних українців у США – і повернулася.

Незабаром Оксана Мешко увійшла до координаційної ради, створеної на основі УГГ у 1988 році – Української Гельсінської Спілки (УГС). У квітні 1990 року Мешко відкривала з’їзд УГС, де спілка трансформувалася у Українську республіканську партію і проголосила метою – поступ до незалежності України. У червні того ж року Оксана Мешко зініціювала поновлення діяльності правозахисного руху під назвою Український комітет «Гельсінкі-90», а також восени брала участь у студентському голодуванні.

До проголошення незалежності України Оксана Мешко не дожила трохи більше ніж півроку. На її спільній з матір’ю могилі – козацькі хрести.

Posts from This Journal by “СССР” Tag

promo grimnir74 march 1, 2013 07:50 76
Buy for 100 tokens
Разместите рекламу в Промо моего блога - и о вашей записи узнают сотни и тысячи людей, ежедневно просматривающих мои посты. И не забывайте смотреть, кто разместил и что предлагает нашему вниманию Запрещается размешать статьи, имеющие в заголовке и первой строке нецензурную и…

Profile

grimnir74
Алексей С. Железнов

Latest Month



Яндекс цитирования

Flag Counter



Поиск по блогу
Яндекс



Locations of Site Visitors

Мой Инстаграм

Instagram


рейтинг блогов
рейтинг блогов

Алексей С. Железнов

Создайте свою визитку






Яндекс.Метрика









Маил.ру


Рейтинг@Mail.ru




Рейтинг@Mail.ru


Comments

Powered by LiveJournal.com